Вибрати не можна тільки Батьківщину

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

     3 лютого 2015 року у 89 школі бібліотекар Марина Пузіна провела поетичний вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка. Семикласники ознайомилися з біографією поета, його поетичною творчістю.

     Василь Симоненко - великий син України, її талановитий поет. У січні мало б виповнитися 80 років. Його важко уявити літньою людиною, бо прожив усього 28, назавжди залишився молодим.

Олесь Гончар назвав його "витязем української літератури", його палке слово любові до рідної землі, батьківщини, матері надихає і сьогодні його читачів та шанувальників. Нелегке дитинство, яке припало на воєнні роки, очікування на повернення батька, який прийшов до нього тоді, коли він уже був дорослим, наклали гіркий відбиток на його подальше життя. Василь Симоненко рано зрозуміє, що в житті багато несправедливого і треба мати велику мужність, аби протистояти незгодам.

Не знаю, ким - дияволом чи Богом -

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

     У 1962 році вийшла перша і єдина прижиттєва збірка поезій"Тиша і грім". Він став членом Спілки письменників України, планував вступити до аспірантури Інституту літератури... Багато часу разом із художницею Аллою Горською приділяв розшуку свідчень про таємне поховання жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Він долучився до написання меморандуму із вимогою оприлюднити їх та визнати місцями національної скорботи і пам'яті. Нечуваного вільнодумства не могли йому пробачити, не могли не зважати на його діяльність поета, журналіста й громадянина. Жорстоке побиття міліціонерами улітку 1962 році призвело до тяжкої хвороби.

      Останній вірш був написаний Василем Симоненком 19 вересня 1963 року, називається він "Маленьке - не смішне"

Маленьке - не смішне, 

Адже мале і зерно,

 Що силу велетням і геніям несе.

Мале тоді смішне,

Коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

Але скажіть, хіба такого мало,

Хіба такі випадки не були,

Коли мале, як прапор, піднімали

І йшли за ним народи, мов осли?

 І чи тоді мізерне та смішне

Не оберталось раптом у страшне?